Мій рідний дідусь Іван ще до 2-ї світової війни вільно розмовляв і писав 7-ма мовами:
- УКРАЇНСЬКА
- РОСІЙСЬКА
- БІЛОРУСЬКА
- ПОЛЬСЬКА
- ЦИГАНСЬКА
- ЄВРЕЙСЬКА
- ЧЕСЬКА
А під час Великої Вітчизняної війни вивчив ще й НІМЕЦЬКУ мову. І теж нею навчився добре писати.
Тому я зовсім не розумію, як можна пишатися своєю бездарністю і безпорадністю щодо неможливості освоїти бодай одну мову! Мову своєї рідної землі, на якій ти живеш…
Жити в Україні і не розмовляти цією мовою – це є передусім НЕПОВАГА до громадян України та своєї Батьківщини.
Треба вміти напружувати свій інтелектуальний потенціал, щоб хоч не демонструвати свою передчасну розумову деградацію.
Як же ж з вами тоді будувати якісну Україну?? Якщо ви так лінуєтеся думати і старатися…
Дідусь вже змалечку читав.
Люди сходилися до їхньої хати, і малий Іванко їм читав книги. Читав Біблію. Читав людям новини із газет.
А згодом, коли виріс, то до нього приходили навіть за розтлумаченням Біблії, за порадами по господарству, порахувати гроші чи з проханнями про якісь покупки за межами села, щось перекласти з інших мов, прочитати листи…
Дідусь грамотно писав листи і звернення.
Прийшов після війни з осколком в стегні. Рана постійно турбувала і не гоїлася.
Але його обрали головою сільської ради і він постійно боровся за процвітання і розвиток свого села Лишнівка Маневицького району.
Писав листи і в Луцьк, і в Київ, і в Москву. І на його прохання частенько відгукувалися.
Просто до 100-річчя від дня народження мого дідуся – так сильно ХОЧЕТЬСЯ ЙОМУ ПОДЯКУВАТИ, що він був такою розумною і надійною людиною, таким грамотним і добродушним очільником.
З ним можна було і воювати… і відбудовувати село й державу…
Про нього ще й зараз згадують з повагою та великою вдячністю…
